Місто Бога

                    

У кожної людини є місце на землі, де вона вперше побачила світ, зуміла відчути всю красу та неперевершеність свого буття.

Це місце, де ніколи не буває пізно чи зарано, але завжди добре та тепло. Тут живе спокій, любов, мрії та дитинство.

Покликало тебе далеке, невідоме майбутнє саме з маленької стежини, що ховалася маленькою змійкою у споришах від рідного батьківського дому.

І які б океани життя не вирували у буденності твоїх днів, ти завжди повертатимешся до своїх першовитоків, щоб вдихнути того цілющого повітря, напоєного ароматами маминого хліба, вечорової, мережаної літніми спогадами мелодії затихаючого міста; невгамовного ранку, що виблискує на сонці тисячами і тисячами вогнів росяного вкривала, що впало на неосяжно-зелені луги.

Невідома сила цих місць буде вабити тебе і тягнути до себе, щоб прихилити до цілющих витоків мудрості, сили, любові…

Я маю свій куточок раю на землі – мій Теофіполь, місце мого народження, місце мого дитинства, дім моїх батьків, дім мого спокою, моєї душі…

©Оксана Гарнюк

Стихають останні переливи сонця у полум'яному вереску слив, що маніжаться у шовковому листі над яким заводиться соловей і, не скидаючи акордів, віщує про наближення ночі. Десь далеко, за невідомим полем затихає день і запалює неспокійне місто тисячами штучних світляків. Ховаються людиська по теплих пристанищах, що так часто називають їх домівками.

Сідає сонце… Манірно влягається в хмарливі перини, смачно позіхає і, позираючи уже примруженим оком на грішний світ, готується до сну. Тільки неспокійні вітри ганяються за перепілками  і лоскочуть жита, закутані білою хустиною легенького туманцю.

Згасає день… Мружиться небо криваво-рожевою хустиною, наче готує червоного борщу до смачної вечері. Шепочуться трави, що їх ростили старі дядьки на добрі сіна, але не встигли ще полоскотати косами. Ховаються у тінь добрячі верби, які своєю кроною могли б спинити грози, але не роблять цього, бо надто люблять дощ. І вже загублена серед безмежності трав річка розсипається кольоровими краплинами, які на ранок наплачуться і стануть росами.

Надходить ніч… Далекі тополі перестають перешіптувати плітки минулого і задивляються на малу сороку, що без упину шукає погублені за дня хвилини. Лоскочеться об прозору хмару дощ, та вона його не пускає – знає, що верби не дозволять. І несвідома гроза стріляє блискавками як очима, в надії піймати хоч один надійливий погляд, що неспокійно переросте у тремтливу ніч.

Вилазить зі свого сховку старезний місяць, що вже мільйони літ зорить на нашу землю як невідомий наглядач, старанно виконуючи свою роботу. Повагом повзе на небосхил, минаючи хмари, як непотрібні перешкоди, всідається на доброму шматі неба і думає, що замінить сонце. А його прозоре світло пеленає усе навкруги, додаючи  чарівного блиску.

Вузиться смужка заходу, багровіє, соромиться, як дівчисько перед першим поцілунком. Вибухає незвіданими кольорами – зникає, запалює тишу. Стихає місто, натягує на себе ковдру тоненького туманного шовку, кутається і затихає неспокійним благородним сном.

І дня не стало… Покотилося, покотилося його відголосся далекими стежинами у невідомі краї і змовкло. І розсипаються на небосхилі зорі, як золоті зернини врожайного хліба, віщуючи добро та спокій. А ніч, як вагітна жінка, бережно донесе свої години до світанку, щоб народити новий день…

©Оксана Гарнюк

***

Перламутрами, наче перами,

День стікатиме воском з перин.

Небо зміниться над озерами,

І зігріє вечірній дим.

Зачарованими монументами

Постають край води вітри,

Не роками – скоріше моментами,

Малюватимуть свій триптих.

І зникає день заговорений

Із ключами на дні криниць,

День – ледачий, а може - зморений

Весь у пошуках таємниць.