Поцілунок в родимку на плечі -

Затанцює віхола від емоцій.

Ангел гострить свої мечі,

Для шаленості в кожнім кроці.

І тікатиме день у вир,

Щоб намацати ніч довкола,

Я шукатиму сто причин,

Малюватиму рівні кола.

Поцілую світанок в очах,

Стрімголов тікатиме вітер,

Спокій спить  на Його плечах,

Як хотілось би все зрозуміти...

©Гарнючка 22.11.16

В селі рождаються поети,

Мов ті надії  після грому.

І їхні світлі силуети

Відомі Богові одному

Підуть у світ,

І стрінуть тишу

або

Завзятий щирий крик.

Хтось заспіває, а хтось – запише,

І невідомий мандрівний

Сягне небес з долоні світу,

І навчений завчасно літу,

І знає, що буде боліти

(Але так хочеться летіти),

Впаде, мов ниций,

Об життя,

Не зовсім  щире каяття

Когось скупого, чи глухого,

А іноді і  неживого,

І зможе встати

Та нести важкі пшеничні калачі

Самої долі.

Або ж повзти,

І світло бачити вночі,

Й не чути болю.

Але колись прозріють всі  –

Сліпі, скупі, як навесні.

І знов зберуться у село –

І ждатимуть гучного грому,

Щоб добре за живе взяло,

І щоб відкрило невідоме.

Село – то світ,

А світ – душа,

Душа всевидяча поета,

Що ні на мить не залиша

Тверде, мов камінь, вічне кредо.

©Гарнюк Оксана

Десь пахне осінь…

Тихо і натхненно…

Збираючи останки володінь,

Я знову закохалася, напевно,

У темний образ зі своїх видінь.

Не треба, осінь, падати туманом!

Ще літо не завершувало гру,

Сьогодні я прокинусь надто рано,

Зустріну нове сонце,

І піду…

Піду шукати вранішнього раю,

Що загубився вдома у степах,

Кого зустріну, досі ще не знаю,

Мені сьогодні знову снився птах.

І я літала в сні, немов дитина,

Соромилася вперше, як нова.

І знову осінь – мила та невпинна,

Нагадує мені мої літа…

©Гарнюк Оксана

Інша доля (уривок з роману)

- Ти не повинна мене чекати. Чекати - це жахливо.
(вона похитала головою.)
-Тобі цього не зрозуміти, Роббі. Найжахливіше, коли нема чого або кого чекати.
Е. М. Ремарк «Три товариші»

Одного разу я звідси втечу. Далеко – на іншу вулицю, в інше місто, в іншу країну. Залишу все і втечу. Ні, залишу не все. Бога візьму з собою. Без Бога не можна. Без Бога нічого не має сенсу…

Заведу собі кота або два. Я завжди мріяла про кота. Хай навіть старого та облізлого, але свого кота. В дитинстві у мене був кіт, багато, я їх любила – вони пухнасті, незалежні та вони ніколи не зраджують. Але мені, тридцятилітній, кота не дозволяють заводити, бо він подре шпалери. Все! Крапка! Аргументи закінчилися…

А ще куплю собі шовкові простирадла, бо, кажуть, що це по-багатому. Я памʼятаю, як одного дня мріяла, що хочу бути багатою та потім відпустило, аж до сьогодні… Та тю, я куплю їх просто так, мені подобається, як душними літніми ночами, вони холодні, як зима і в цьому є щось загадкове. Поєднуючи непоєднуване.

Перефарбуюсь в брюнетку і зроблю коротку зачіску. Набʼю тату – ластівку або табун ластівок. І байдуже, що всі будуть говорити, ніби то я в старості буду прибацаною бабцею з тату. Я дозволю внукам, щоб вони розмальовували мої тату, як книжки-розмальовки, і їм забавка і я завжди буду при обновці.

У моєму місті не буде людей, будуть рідні, друзі, близькі, знайомі, кохані і коханці. І, обовʼязково, будуть гори. Може, навіть, і цілих дві – високі, вкриті смереками та ялинами. Я люблю гори, вони схожі на старих, згорблених літами, дідусів, які вже не одну тисячу років живуть на нашій планеті. Уявіть, скільки вони всього знають! Гори хороші, вони близько до Бога…

Моєму бунтівнику

***

Не Попелюшкою варена кава

Втікає слиною в печені нерви.

Я сьогодні дуже ласкава,

Ти сьогодні не дуже впертий.

Біжить по шкірі

Твій дикий цілунок,

Неначе вперше, із чоловіком,

Я сьогодні знов – подарунок,

Ти сьогодні – знову без ліку.

Торкаюсь душею

Твоєї спини,

А ти шкребеш

По моєму серцю,

Я сьогодні – ще трохи дитина,

Ти сьогодні – ще трохи з перцем.

І там, далеко,

Закочую очі,

Від насолоди,

Що дана тобою.

Я завжди снюся тобі по ночах.

Ти завжди капітулюєш,

Майже без бою…

Жінка-кішка

В кімнаті стояв похмурий вечір, сонце ледве вибивалося з-під важких хмар та тоненькою багряною смужкою, ніби кривавий поріз, лягало на ліжко; на стіні тихо цокав старезний годинник, який здавалося лічив час вже не одне століття і ніяк не міг знайти йому ліку. За робочим столом сиділа дівчина, молодесенька, тільки з університету, зошити перевіряла – вчителька. Гарна як сонечко: світла коса спадала далеко за плечі, а щирі сірі очі, кольору літнього туману, невпинно бігли рядочками дитячих літер. Здавалося, вона сиділа непохитно, навіть не дихала, ніби статуя молодості та краси. Та раптом : «Кап» - сірий кіт розплющив одне око, подивився ліниво ним на світ і розплющив друге – впевнитись чи зі світом справді все нормально, - «кап» - котячі очі стали круглими та великими, такими, що у них можна було побачити і саму дівчину, - «кап» - папір намок, змивши із зошита гарно написану літеру «м». Дівчина плакала, а її сльози монотонно відбивали ритм старечого годинника…

Хлопченятко, малесеньке, як клубочок, тільки-но родилось, гарненьке як сонечко, простягає рученята – ангелик. А мама його покинула, не схотіла забрати своє щастя додому, так і пішла по світу, залишивши долю у пологовому будинку. А воно, немовне, сопіло тихенько носиком і не підозрювало, що тепер нікому не потрібне… «Богдан,- назвали санітарочки, - Богом даний, от тільки кому?»

«Безплідна» - такий винесли вирок, гірше смертного, в один мент все життя зібгалося в купку і прожогом кинулося з височенної прірви, перестало йти, застигло наче дощ у зимовий день холодними калюжами. Милий говорив, що все буде добре, що вони справляться, а через півроку тихо втік посеред ночі – не лишивши навіть записки, навіть слова про причини. Та слів не потрібно було – вона зрозуміла все сама…

З того вечора минуло пʼять довгих років. Поверталася пізньою порою зі школи додому, в пустий дім, де жив тільки кіт і учнівські зошити. І вона – інколи жила, інколи – снувала між стін, наче привид або тінь невідомого. Коли раптом плач дитячий та такий тонесенький, аж злякалася, чи не вчулося! Прислухалася – знову чути зі старого кинутого будинку. Аж присіла – дитина! Там чиясь дитина! Прожогом кинулась, штовхнула старі двері, що відчинилися одним махом і оторопіла – на землі калачиками скрутились четверо дітлашнят – малесенькі, худесенькі, тільки очі великі та голодні. Троє хлопчиків і дівчинка. Оніміла – малі, геть малі: найстаршому десь зо пʼять, а решта - як пупляшки біля нього, замурзані, немиті. Плакала дівчинка…

-         Ви чиї? Де мама? Чого ви тут?

-         Ми нічиї, - відповіло найстарше хлопча, - ми

від мачухи втекли, вона нас годувати не хотіла, сказала, щоб ми гроші заробляли, а ми малі.

-         І їсти хоцемо, - заквилило дівча.

Довго не думала:

-         Вставайте, будете мої!

-         А ви нас бити не будете?

-         Ніколи в житті!!! Це я вам обіцяю…

Заходило за обрій сонце, повільно котилося верхівками безлистих дерев, що давно чекали відпочинку від гарячих днів літа. Ось сонце зачепилося за будинок, кинуло останній погляд на свої володіння і мирно зійшло до сну, щоб вже завтра розтривожити ніч і пустити на поріг новий день.

Загорялися у вінках вогники, наче промені чиїхось втрачених надій, віщували вечір, що накочувався приємною прохолодою на місто.

 Тихенько у кімнаті сопіли її дітки: три хлопчики - Богдан, Андрій і Михайлик, і дівчинка – Марійка…

Сіла і задумалася, як легко зламати людську долю  - хрусь й не лишилось і сліду. А як важко дати надію на нове життя, зберегти той малесенький промінчик світла, що потім стане полум’ям, яке освітить шлях майбутнього.

Сірий кіт дивився у вікно, за яким невпинна ніч набирала оберти і ховала усе під свої темні покривала. Засинало місто…

Підійшла до своїх діток, тихенько прилягла біля них, кожного поцілувала – «мої кошенятка» - і заснула щасливою та спокійною, бо, нарешті, через багато літ стала тим, ким мріяла стати майже усе життя – мамою…

Місце під сонцем

Вона стояла на маленькій критій терасі, що дивилася в сторону гір. Гори громадилися майже рівною вертикаллю, лякали людей, що невтомно проживали свої ліченні дні, величні громаддя, що перехоплювали подих, коли погляд доходив до їх верхівок,  завмерли в ніжному спогляданні на маленьку річечку, яка стрибала  камінними сходинами, що лежали на цій землі тисячі літ…

Теплий південний вітер грався неслухняним волоссям, що чорними пасками рівно лягало на спину. Кава у горнятку приємно пекла долоню, і хоча на вулиці стояло пізнє літо, у горах із заходом сонця зникало і тепло, ховалося по маленьких дерев’яних будиночках, що тулилися між смерек, у яких дбайливі мамці розказували своїм пупляхам-дітлахам казки, де добро завжди перемагає зло.

Старенька господиня дому тихенько вийшла на терасу.

-  Дитино, іди до хати, замерзнеш.

-  Та ні, Іванно Пилипівно, я так точно – ні, а ви ховайтесь. У вас тут такі краєвиди – дивилася б вічно.

-  Та то вам, а я уже на них сім десятків дивлюсь. Вже і не бачу тієї краси – очі стерли. Довго не сиди.

-  Добре, - Катя усміхнулася, і вмостилася зручно на тапчані.

Прокинулась далеко за північ, приїхала автівка і голосно паркувалася на старій розбитій дорозі. Чула як господиня виялася (кого, мовляв, у таку годину носить), але пошкутильгала відчиняти двері новим відпочиваючим…

Ранок був надзвичайним – між вершин старих сивих гір народжувалися хмари і ще в немовлячому віці мирно лізли на долини поливати зело. Дихалося легко, аж занадто легко. Річка тихенько жеботіла камінню про світи які бачила там, у верхах, а воно байдуже відбовтувалося від неї смарагдово-блакитними бульбашками.

Вставало сонце, даруючи світові новий день, поволі лізло, наче драбиною схилом гори, ще мить – і воно гордовито підморгувало з вершини світу до своїх маленьких друзів, яких Бог колись назвав – «людьми».

Вона, сповнена життя та чогось такого, щемливо солодкого, насолоджувалась горами. Сиділа майже непохитно на сірому холодному камені і бовтала ногами  у воді, чи може точніше сказати – у волі…

День тільки-тільки замахувався на свій хід, щоб облити гірське людство чимось таємним та неповторним… день тільки ступав зі свого лона народження від щедрої ночі, щоб привітати світ зі своїм новим пришестям…

Вона довго сиділа, здавалося непорушно, мовчав кожен її м’яз, кожна клітинка шкіри та в голові жили мільйони невідомих світів, що з кожним своїм дотиком дарували її душі щастя.

Ішла до своєї тимчасової домівки мрійливо, геть забувши усі перестороги та страхи, навіть усміхалась, щиро-щиро, як тільки може усміхатись українська душа…

Підняла очі… хвилина … друга… Здавалося, серце не хотіло працювати далі. Відмовило усе відразу – на мансарді стояв він…

Таких вона раніше не бачила – красивий, це слово просто блякло, ніяковіло поряд з ним, ставало пустим та пожовклим.  Він був як її доля – один в один, навіть дихалось споглядаючи його, інакше. Світ зупинився – рухались тільки зорі на небі – все…

Очі… його очі!!! Вона не потопала у них, вона танула у цих очах, перетворюючись на крихітну піщинку, що не в змозі протистояти навалі шаленого вітру і він зносить її геть, безжально кидаючи манівцями долі. Вона бачила ці очі, бачила мільйони разів у своїх снах, що приходили десь під ранок і ставали незрозумілим маревом з першим промінням сонця.

Серце калатало! Ні не так! З шаленою швидкістю прокачувало червону рідину, що вважалася єством усіх теплокровних. Щось забивало дух, ще раз дихну і все – не зможу, ще раз, раз…

Перед очима йшли колами недавні спогади скороминучих днів, наче шматки чужої долі…

Вона знала… Тієї ночі він прийшов. Неначе світанок, непомітно підкрався до її душі та тіла. Такий солодкий, що хотілося його кусати, шматувати, тільки б більше лишалося його в тобі.

Не говорив ні слова. Просто прийшов у кімнату і сів на ліжку біля неї.

Вона не спала – широко відкрила очі і відчула – він тут, він з нею. Ще мить – і вона впивалася у його вуста, неначе божевільна серед пустелі впивається водою.

Його тіло неймовірною силою м’язів сховало її під собою, наче під кам’яним гротом. Вона відчувала кожен подих, поштовх, рух, навіть думку. Хотілося вчепитися за нього з усієї сили, обійняти міцно-міцно, і, здавалося б, руки уже ніколи не розімкнуться…

Він прокинувся на світанку, в кімнаті ледь сіріло. Її не було, дівчина зникла з першим промінням сонця. Постіль ще тримала тонких запах конвалій та бузку, Їі запах, що врізався в його свідомість глибоким-глибоким шрамом, який мав не загоюватись ніколи.

Вона скоїла злочин, він мав стати її карателем, а суспільству було плювати на те, що  у їх спільному серці завжди жило кохання.

Вона тікала від нього в інші світи, гналася чужими шляхами, які навряд чи вертали до рідної хати…

(Татарів, серпень 2013рік)

©Оксана Гарнюк

Навіяло)

Засипле сніг

Усі колишні рани,

Не маєш слів  –

Вони стають вітрами.

Не маєш ніг –

Спираєшся на крила,

Не маєш серця –

Падає сокира.

Не маєш слова –

Замовкає совість,

Не маєш снів –

Зникає невагомість.

І тільки сніг

Малює білим всюди.

Не маєш щастя –

То не заздрять люди.

Переляк у вересні

Медея сиділа мовчки у своїй халупі. Було, як ніколи темно та моторошно, місяць не хотів, щоб його сьогодні бачили. Він сердився на людей, густі хмари кавовим потоком оберігали свого повелителя від заздрісних очей смертних і щиро поклонялися йому.

По дорозі винувато котилося осіннє листя, ніби благало про спокій, про вічний спокій, але вітер не хотів цього вічного, він любив життя і примушував листя без упину  бігти по мокрому асфальті. До темного парку загравав вечір, чарував його усіма принадами, боровся за своє місце в чужому серці.

«… Я хочу, щоб він був моїм, тільки моїм. Я згодна на будь-що, ти зрозуміла? Я запитую, ти зрозуміла?!...»

Молода дівчина, зовсім юна та свіжа, повна цілющого соку та жаги благала відьму про допомогу. Її рвали на шмаття якісь страшні почуття, почуття, які ні за що в світі не могла породити любов. Дівчина здавалась навіженою, лютою та чомусь хворою, тяжко хворою. Невідоме гризло її з середини, пило її життєдайну кров та не відпускало ні на мить.

Відьма довго не вагалась, мовчки узяла руку дівчини та щосили черкнула по ній ножем, кров спілою річкою полилась в посудину, а дівчина знепритомніла. Медея усміхнулась та промовила: «Ось тобі велика сила кохання!»…

День перший.

Її страшенно пекло усе тіло, наче хтось постійно лив окріп, не могла навіть підвестись з ліжка, ломило усі кістки, хотілося від болю рвати на собі волосся, але коли згадувала, що від цього біль буде ще нестерпнішим, затихала. Марія тихо терпіла страшні муки, тому що знала – винагорода уже близько.

День другий.

Біль стихла, але їжа так і не йшла до рота, лише цигарка та склянка портвейну; намагалася ходити по кімнаті, але більше нагадувала привида, що невтомно сновигав простором. На вулиці казився вересень, плювався навкруги червоним, жовтим, багряним, а люди думали, що він захворів на сухоти або лихоманку.

-                     Маріє, ти себе в могилу зведеш, - співчутливо сказала сусідка, - повертайся до життя.

-                     Нічого ти не розумієш.

Улюблений кіт, сизий, як попіл, тихо муркав на підвіконні і ловив сонних мух, в кутку кімнати плів собі хатину павучок, а Марія лежала нерухома на м’якому білому килимі і мовчки дивилася на сонячного зайчика, який вухом зачепився за люстру і ніяк не міг вивільнитися. Вона все ще чекала дива, та час плентався повільно, і немов стара-стара бабця, шпортався за кожну дрібницю на своєму шляху. Світ перевернувся: люди ходили на роботу,  діти училися, димів вересень в кущах калини і Марія чекала…

День третій

Цілий ранок сумно дивилася на свої обгризені нігті, а вони здавались їй маленькими понівеченими істотами, які також хотіли жити. Марія заплакала, стало шкода нігті, себе та кота; на люстрі все ще сидів сонячний зайчик, але здавалося, що і він вмирав…

Серце вже не витримувало шаленого тиску емоцій, знову приходив вечір, але він був німий та покірний, солодким його бачили інші люди, але не Марія.

День четвертий.

Він прийшов! Його молоде тіло пашіло міцністю та пружністю, кожен міліметр дихав великою силою життя, шкіра оксамитово натягувалась від кожного витонченого, виваженого, виміряного руху. Його вуста довго шукали притулку на її тілі і нарешті зупинилися на її вустах. Тепло вересневої ночі перетворилося на жар двох, злитих воєдино тіл, що знемагали від цієї невідомої розуму спеки. Вона тікала щосили від дійсності і з кожним його подихом біля свого серця божеволіла. Він прийшов до неї, він її кохав, а все решта було неважливим та несуттєвим. Ранок з'явився невчасно та нахабно, сонце заплакало золотими краплями і одна з них зупинилася на щоці в Марії. Дівчина прокинулась і зрозуміла – рай зник з останнім подихом ночі. Його не було поряд, дівчина провела рукою і відчула, що тепло, залишене ним у подарунок, все ще тут. Марія усміхнулась, вона завоювала головний приз.

День п’ятий.

Він сказав, що прийде ввечері, тому прожила цей день на одному подиху, на одному погляді на сонце, однією миттю, яка тремтіла від гарячого дихання.

Вечір зустрічала як нареченого, довго шукала нове вбрання в погляді, що чекав дива, великого земного дива. Час минав, повільно волочивши свої старечі втомлені ноги, але його не було…

Марія стояла на шляху, навколо неї вирувало місто, воно несло велику круговерть своїх проблем і кидало під ноги кожному перехожому. Марія боялася далі жити, боялася навіть дихати  з думкою, що її шалене кохання минуло. Ніч невпинно набиралася сили  у правічного міста, яке в її теплих обіймах засинало подібно немовляті.

На ноги дрібно впала скупа осіння роса, десь далеко за обрієм ховалося осіннє листя, яке ще намагалось повернути літо до життя. Дівчина сиділа і не відчувала, як навкруги зупинилось життя, щоб запитати як у неї справи…

День шостий.

Сьогодні помер сонячний зайчик, а його жовта душа все ще висіла, зачепившись за край люстри, чекаючи наступного літа. Кіт ліниво потягнувся на підвіконнику, насторожився і неквапом пішов до Маріїних рук, які вже 20 хвилин ліниво розмішували цукор в холодній каві. Кілька крапель пролилось на стіл і здавалось, що дощ увірвався до кімнати… Було безнадійно солоно залишатися на самоті, але вона була дуже рідною і не хотілося більше нічого, крім почувати себе малою, нікому не потрібною та страждати, нехай навіть за усе людство разом. Марія розуміла, що переможцем в цій грі залишалася лише відьма -  вона ж програла.

Місто народжувало ще одну ніч, яка була схожою на свою сестру – попередницю. Стихали далекі голоси, і починало говорити серце, спочатку воно монотонно повторювало одну і ту саму фразу: «Добити… добити… добити…» В такий момент воно насторожено тамувало свій хід і починало з новою силою, воно хвилювалося, звивалося, в грудях ставало замало місця і хотілося кричати. Та поволі все навколо замовкало, лише десь ліниво правічний місяць вимочував свої старі кістки в синяві нічного неба. Годинник тихенько шепотів історію нетлінного часу попелястому котові, який здавався Марії скоріше добрим духом, ніж твариною. І кіт його розумів – сидів, сперши свою волохату спину на старовинне дерево і розумно поглядав на циферблат. Наступила північ, важка темна тиша налягала на плечі теплим покривалом і змушувала голову все нижче схилятися до подушки, не спала лише Марія, вона не спала вже багато ночей, і втратила їм лік. А ночі, ніби сестри-близнючки, були всі однаково важкими та неспокійними…

В кутку кімнати одиноко блимала на світ своїм яскравим єдиним оком свічка. Марія стояла над горням з невідомою сумішшю і невиразно бурмотіла якісь слова, вона знову читала заклинання, наївно хотіла викликати ті почуття, які б ніколи не народились самостійно. Закликала усі сили, щоб розбудили німе почуття, яке важко народжувалось на цей світ з невимовними муками…

День сьомий.

У повітрі винувато літав вересень, шукаючи двері, через які до Ірію втекло літо. Та, не знайшовши їх, засмучено всідався на старому паркані, щоб жбурляти в перехожих сухим листям.

До будинку під’їхало авто, Марія прожогом вилетіла та вскочила до салону. Це був він. Але не такий як завжди, обличчя сірого, непривітного кольору слугувало обкладинкою для замучених, колись красивих, зелених очей. Марія щебетала, як пташка, світилася щастям, і не знаходила в тісному купе місця.

А він мовчав, дорога бігла швидко-швидко, вдаряючись шаленістю в осінь. Дівчина притулилася до його плеча і, нарешті, відчула себе щасливою. В ту саму мить він повернувся до Марії, довго дивився їй в очі і …  різко повернув кермо вправо…

День восьмий.

Медея сиділа на лавці та примруживши  око дивилася на сонце, яке з останніх сил намагалося нагріти осінню землю. Навколо було пусто, лише невідома маленька пташка співала свою сумну мелодію. На мармурову плиту впав листочок, відьма нахилилася, щоб його забрати та промовила: « Не заважай їм спочивати, нарешті вони разом назавжди…»

Спадав духмяний осінній вечір, напоєний попелищами людських турбот та буднів. А одинока душа Марії гралася в піжмурки із золотооким вереснем, що так довго боявся самотності…  

Місто Бога

                    

У кожної людини є місце на землі, де вона вперше побачила світ, зуміла відчути всю красу та неперевершеність свого буття.

Це місце, де ніколи не буває пізно чи зарано, але завжди добре та тепло. Тут живе спокій, любов, мрії та дитинство.

Покликало тебе далеке, невідоме майбутнє саме з маленької стежини, що ховалася маленькою змійкою у споришах від рідного батьківського дому.

І які б океани життя не вирували у буденності твоїх днів, ти завжди повертатимешся до своїх першовитоків, щоб вдихнути того цілющого повітря, напоєного ароматами маминого хліба, вечорової, мережаної літніми спогадами мелодії затихаючого міста; невгамовного ранку, що виблискує на сонці тисячами і тисячами вогнів росяного вкривала, що впало на неосяжно-зелені луги.

Невідома сила цих місць буде вабити тебе і тягнути до себе, щоб прихилити до цілющих витоків мудрості, сили, любові…

Я маю свій куточок раю на землі – мій Теофіполь, місце мого народження, місце мого дитинства, дім моїх батьків, дім мого спокою, моєї душі…

©Оксана Гарнюк

Стихають останні переливи сонця у полум'яному вереску слив, що маніжаться у шовковому листі над яким заводиться соловей і, не скидаючи акордів, віщує про наближення ночі. Десь далеко, за невідомим полем затихає день і запалює неспокійне місто тисячами штучних світляків. Ховаються людиська по теплих пристанищах, що так часто називають їх домівками.

Сідає сонце… Манірно влягається в хмарливі перини, смачно позіхає і, позираючи уже примруженим оком на грішний світ, готується до сну. Тільки неспокійні вітри ганяються за перепілками  і лоскочуть жита, закутані білою хустиною легенького туманцю.

Згасає день… Мружиться небо криваво-рожевою хустиною, наче готує червоного борщу до смачної вечері. Шепочуться трави, що їх ростили старі дядьки на добрі сіна, але не встигли ще полоскотати косами. Ховаються у тінь добрячі верби, які своєю кроною могли б спинити грози, але не роблять цього, бо надто люблять дощ. І вже загублена серед безмежності трав річка розсипається кольоровими краплинами, які на ранок наплачуться і стануть росами.

Надходить ніч… Далекі тополі перестають перешіптувати плітки минулого і задивляються на малу сороку, що без упину шукає погублені за дня хвилини. Лоскочеться об прозору хмару дощ, та вона його не пускає – знає, що верби не дозволять. І несвідома гроза стріляє блискавками як очима, в надії піймати хоч один надійливий погляд, що неспокійно переросте у тремтливу ніч.

Вилазить зі свого сховку старезний місяць, що вже мільйони літ зорить на нашу землю як невідомий наглядач, старанно виконуючи свою роботу. Повагом повзе на небосхил, минаючи хмари, як непотрібні перешкоди, всідається на доброму шматі неба і думає, що замінить сонце. А його прозоре світло пеленає усе навкруги, додаючи  чарівного блиску.

Вузиться смужка заходу, багровіє, соромиться, як дівчисько перед першим поцілунком. Вибухає незвіданими кольорами – зникає, запалює тишу. Стихає місто, натягує на себе ковдру тоненького туманного шовку, кутається і затихає неспокійним благородним сном.

І дня не стало… Покотилося, покотилося його відголосся далекими стежинами у невідомі краї і змовкло. І розсипаються на небосхилі зорі, як золоті зернини врожайного хліба, віщуючи добро та спокій. А ніч, як вагітна жінка, бережно донесе свої години до світанку, щоб народити новий день…

©Оксана Гарнюк

***

Перламутрами, наче перами,

День стікатиме воском з перин.

Небо зміниться над озерами,

І зігріє вечірній дим.

Зачарованими монументами

Постають край води вітри,

Не роками – скоріше моментами,

Малюватимуть свій триптих.

І зникає день заговорений

Із ключами на дні криниць,

День – ледачий, а може - зморений

Весь у пошуках таємниць.