Інша доля (уривок з роману)

- Ти не повинна мене чекати. Чекати - це жахливо.
(вона похитала головою.)
-Тобі цього не зрозуміти, Роббі. Найжахливіше, коли нема чого або кого чекати.
Е. М. Ремарк «Три товариші»

Одного разу я звідси втечу. Далеко – на іншу вулицю, в інше місто, в іншу країну. Залишу все і втечу. Ні, залишу не все. Бога візьму з собою. Без Бога не можна. Без Бога нічого не має сенсу…

Заведу собі кота або два. Я завжди мріяла про кота. Хай навіть старого та облізлого, але свого кота. В дитинстві у мене був кіт, багато, я їх любила – вони пухнасті, незалежні та вони ніколи не зраджують. Але мені, тридцятилітній, кота не дозволяють заводити, бо він подре шпалери. Все! Крапка! Аргументи закінчилися…

А ще куплю собі шовкові простирадла, бо, кажуть, що це по-багатому. Я памʼятаю, як одного дня мріяла, що хочу бути багатою та потім відпустило, аж до сьогодні… Та тю, я куплю їх просто так, мені подобається, як душними літніми ночами, вони холодні, як зима і в цьому є щось загадкове. Поєднуючи непоєднуване.

Перефарбуюсь в брюнетку і зроблю коротку зачіску. Набʼю тату – ластівку або табун ластівок. І байдуже, що всі будуть говорити, ніби то я в старості буду прибацаною бабцею з тату. Я дозволю внукам, щоб вони розмальовували мої тату, як книжки-розмальовки, і їм забавка і я завжди буду при обновці.

У моєму місті не буде людей, будуть рідні, друзі, близькі, знайомі, кохані і коханці. І, обовʼязково, будуть гори. Може, навіть, і цілих дві – високі, вкриті смереками та ялинами. Я люблю гори, вони схожі на старих, згорблених літами, дідусів, які вже не одну тисячу років живуть на нашій планеті. Уявіть, скільки вони всього знають! Гори хороші, вони близько до Бога…