В селі рождаються поети,

Мов ті надії  після грому.

І їхні світлі силуети

Відомі Богові одному

Підуть у світ,

І стрінуть тишу

або

Завзятий щирий крик.

Хтось заспіває, а хтось – запише,

І невідомий мандрівний

Сягне небес з долоні світу,

І навчений завчасно літу,

І знає, що буде боліти

(Але так хочеться летіти),

Впаде, мов ниций,

Об життя,

Не зовсім  щире каяття

Когось скупого, чи глухого,

А іноді і  неживого,

І зможе встати

Та нести важкі пшеничні калачі

Самої долі.

Або ж повзти,

І світло бачити вночі,

Й не чути болю.

Але колись прозріють всі  –

Сліпі, скупі, як навесні.

І знов зберуться у село –

І ждатимуть гучного грому,

Щоб добре за живе взяло,

І щоб відкрило невідоме.

Село – то світ,

А світ – душа,

Душа всевидяча поета,

Що ні на мить не залиша

Тверде, мов камінь, вічне кредо.

©Гарнюк Оксана