Вона стояла на маленькій критій
терасі, що дивилася в сторону гір. Гори громадилися майже рівною вертикаллю,
лякали людей, що невтомно проживали свої ліченні дні, величні громаддя, що
перехоплювали подих, коли погляд доходив до їх верхівок, завмерли в ніжному спогляданні на маленьку
річечку, яка стрибала камінними
сходинами, що лежали на цій землі тисячі літ…
Теплий південний вітер грався
неслухняним волоссям, що чорними пасками рівно лягало на спину. Кава у горнятку
приємно пекла долоню, і хоча на вулиці стояло пізнє літо, у горах із заходом
сонця зникало і тепло, ховалося по маленьких дерев’яних будиночках, що тулилися
між смерек, у яких дбайливі мамці розказували своїм пупляхам-дітлахам казки, де
добро завжди перемагає зло.
Старенька господиня дому тихенько
вийшла на терасу.
- Дитино, іди до
хати, замерзнеш.
- Та ні, Іванно
Пилипівно, я так точно – ні, а ви ховайтесь. У вас тут такі краєвиди – дивилася
б вічно.
- Та то вам, а я
уже на них сім десятків дивлюсь. Вже і не бачу тієї краси – очі стерли. Довго
не сиди.
- Добре, - Катя
усміхнулася, і вмостилася зручно на тапчані.
Прокинулась далеко за північ, приїхала
автівка і голосно паркувалася на старій розбитій дорозі. Чула як господиня виялася
(кого, мовляв, у таку годину носить), але пошкутильгала відчиняти двері новим
відпочиваючим…
Ранок був надзвичайним – між вершин
старих сивих гір народжувалися хмари і ще в немовлячому віці мирно лізли на
долини поливати зело. Дихалося легко, аж занадто легко. Річка тихенько жеботіла
камінню про світи які бачила там, у верхах, а воно байдуже відбовтувалося від
неї смарагдово-блакитними бульбашками.
Вставало сонце, даруючи світові новий
день, поволі лізло, наче драбиною схилом гори, ще мить – і воно гордовито
підморгувало з вершини світу до своїх маленьких друзів, яких Бог колись назвав
– «людьми».
Вона, сповнена життя та чогось такого,
щемливо солодкого, насолоджувалась горами. Сиділа майже непохитно на сірому
холодному камені і бовтала ногами у
воді, чи може точніше сказати – у волі…
День тільки-тільки замахувався на свій
хід, щоб облити гірське людство чимось таємним та неповторним… день тільки
ступав зі свого лона народження від щедрої ночі, щоб привітати світ зі своїм
новим пришестям…
Вона довго сиділа, здавалося
непорушно, мовчав кожен її м’яз, кожна клітинка шкіри та в голові жили мільйони
невідомих світів, що з кожним своїм дотиком дарували її душі щастя.
Ішла до своєї тимчасової домівки
мрійливо, геть забувши усі перестороги та страхи, навіть усміхалась, щиро-щиро,
як тільки може усміхатись українська душа…
Підняла очі… хвилина … друга…
Здавалося, серце не хотіло працювати далі. Відмовило усе відразу – на мансарді
стояв він…
Таких вона раніше не бачила –
красивий, це слово просто блякло, ніяковіло поряд з ним, ставало пустим та
пожовклим. Він був як її доля – один в
один, навіть дихалось споглядаючи його, інакше. Світ зупинився – рухались
тільки зорі на небі – все…
Очі… його очі!!! Вона не потопала у
них, вона танула у цих очах, перетворюючись на крихітну піщинку, що не в змозі
протистояти навалі шаленого вітру і він зносить її геть, безжально кидаючи
манівцями долі. Вона бачила ці очі, бачила мільйони разів у своїх снах, що
приходили десь під ранок і ставали незрозумілим маревом з першим промінням
сонця.
Серце калатало! Ні не так! З шаленою
швидкістю прокачувало червону рідину, що вважалася єством усіх теплокровних. Щось
забивало дух, ще раз дихну і все – не зможу, ще раз, раз…
Перед очима йшли колами недавні
спогади скороминучих днів, наче шматки чужої долі…
Вона знала… Тієї ночі він прийшов.
Неначе світанок, непомітно підкрався до її душі та тіла. Такий солодкий, що
хотілося його кусати, шматувати, тільки б більше лишалося його в тобі.
Не говорив ні слова. Просто прийшов у
кімнату і сів на ліжку біля неї.
Вона не спала – широко відкрила очі і
відчула – він тут, він з нею. Ще мить – і вона впивалася у його вуста, неначе
божевільна серед пустелі впивається водою.
Його тіло неймовірною силою м’язів
сховало її під собою, наче під кам’яним гротом. Вона відчувала кожен подих,
поштовх, рух, навіть думку. Хотілося вчепитися за нього з усієї сили, обійняти
міцно-міцно, і, здавалося б, руки уже ніколи не розімкнуться…
Він прокинувся на світанку, в кімнаті
ледь сіріло. Її не було, дівчина зникла з першим промінням сонця. Постіль ще
тримала тонких запах конвалій та бузку, Їі запах, що врізався в його свідомість
глибоким-глибоким шрамом, який мав не загоюватись ніколи.
Вона скоїла злочин, він мав стати її
карателем, а суспільству було плювати на те, що
у їх спільному серці завжди жило кохання.
Вона тікала від нього в інші світи,
гналася чужими шляхами, які навряд чи вертали до рідної хати…
(Татарів,
серпень 2013рік)
©Оксана
Гарнюк
Немає коментарів:
Дописати коментар