Жінка-кішка

В кімнаті стояв похмурий вечір, сонце ледве вибивалося з-під важких хмар та тоненькою багряною смужкою, ніби кривавий поріз, лягало на ліжко; на стіні тихо цокав старезний годинник, який здавалося лічив час вже не одне століття і ніяк не міг знайти йому ліку. За робочим столом сиділа дівчина, молодесенька, тільки з університету, зошити перевіряла – вчителька. Гарна як сонечко: світла коса спадала далеко за плечі, а щирі сірі очі, кольору літнього туману, невпинно бігли рядочками дитячих літер. Здавалося, вона сиділа непохитно, навіть не дихала, ніби статуя молодості та краси. Та раптом : «Кап» - сірий кіт розплющив одне око, подивився ліниво ним на світ і розплющив друге – впевнитись чи зі світом справді все нормально, - «кап» - котячі очі стали круглими та великими, такими, що у них можна було побачити і саму дівчину, - «кап» - папір намок, змивши із зошита гарно написану літеру «м». Дівчина плакала, а її сльози монотонно відбивали ритм старечого годинника…

Хлопченятко, малесеньке, як клубочок, тільки-но родилось, гарненьке як сонечко, простягає рученята – ангелик. А мама його покинула, не схотіла забрати своє щастя додому, так і пішла по світу, залишивши долю у пологовому будинку. А воно, немовне, сопіло тихенько носиком і не підозрювало, що тепер нікому не потрібне… «Богдан,- назвали санітарочки, - Богом даний, от тільки кому?»

«Безплідна» - такий винесли вирок, гірше смертного, в один мент все життя зібгалося в купку і прожогом кинулося з височенної прірви, перестало йти, застигло наче дощ у зимовий день холодними калюжами. Милий говорив, що все буде добре, що вони справляться, а через півроку тихо втік посеред ночі – не лишивши навіть записки, навіть слова про причини. Та слів не потрібно було – вона зрозуміла все сама…

З того вечора минуло пʼять довгих років. Поверталася пізньою порою зі школи додому, в пустий дім, де жив тільки кіт і учнівські зошити. І вона – інколи жила, інколи – снувала між стін, наче привид або тінь невідомого. Коли раптом плач дитячий та такий тонесенький, аж злякалася, чи не вчулося! Прислухалася – знову чути зі старого кинутого будинку. Аж присіла – дитина! Там чиясь дитина! Прожогом кинулась, штовхнула старі двері, що відчинилися одним махом і оторопіла – на землі калачиками скрутились четверо дітлашнят – малесенькі, худесенькі, тільки очі великі та голодні. Троє хлопчиків і дівчинка. Оніміла – малі, геть малі: найстаршому десь зо пʼять, а решта - як пупляшки біля нього, замурзані, немиті. Плакала дівчинка…

-         Ви чиї? Де мама? Чого ви тут?

-         Ми нічиї, - відповіло найстарше хлопча, - ми

від мачухи втекли, вона нас годувати не хотіла, сказала, щоб ми гроші заробляли, а ми малі.

-         І їсти хоцемо, - заквилило дівча.

Довго не думала:

-         Вставайте, будете мої!

-         А ви нас бити не будете?

-         Ніколи в житті!!! Це я вам обіцяю…

Заходило за обрій сонце, повільно котилося верхівками безлистих дерев, що давно чекали відпочинку від гарячих днів літа. Ось сонце зачепилося за будинок, кинуло останній погляд на свої володіння і мирно зійшло до сну, щоб вже завтра розтривожити ніч і пустити на поріг новий день.

Загорялися у вінках вогники, наче промені чиїхось втрачених надій, віщували вечір, що накочувався приємною прохолодою на місто.

 Тихенько у кімнаті сопіли її дітки: три хлопчики - Богдан, Андрій і Михайлик, і дівчинка – Марійка…

Сіла і задумалася, як легко зламати людську долю  - хрусь й не лишилось і сліду. А як важко дати надію на нове життя, зберегти той малесенький промінчик світла, що потім стане полум’ям, яке освітить шлях майбутнього.

Сірий кіт дивився у вікно, за яким невпинна ніч набирала оберти і ховала усе під свої темні покривала. Засинало місто…

Підійшла до своїх діток, тихенько прилягла біля них, кожного поцілувала – «мої кошенятка» - і заснула щасливою та спокійною, бо, нарешті, через багато літ стала тим, ким мріяла стати майже усе життя – мамою…