Переляк у вересні

Медея сиділа мовчки у своїй халупі. Було, як ніколи темно та моторошно, місяць не хотів, щоб його сьогодні бачили. Він сердився на людей, густі хмари кавовим потоком оберігали свого повелителя від заздрісних очей смертних і щиро поклонялися йому.

По дорозі винувато котилося осіннє листя, ніби благало про спокій, про вічний спокій, але вітер не хотів цього вічного, він любив життя і примушував листя без упину  бігти по мокрому асфальті. До темного парку загравав вечір, чарував його усіма принадами, боровся за своє місце в чужому серці.

«… Я хочу, щоб він був моїм, тільки моїм. Я згодна на будь-що, ти зрозуміла? Я запитую, ти зрозуміла?!...»

Молода дівчина, зовсім юна та свіжа, повна цілющого соку та жаги благала відьму про допомогу. Її рвали на шмаття якісь страшні почуття, почуття, які ні за що в світі не могла породити любов. Дівчина здавалась навіженою, лютою та чомусь хворою, тяжко хворою. Невідоме гризло її з середини, пило її життєдайну кров та не відпускало ні на мить.

Відьма довго не вагалась, мовчки узяла руку дівчини та щосили черкнула по ній ножем, кров спілою річкою полилась в посудину, а дівчина знепритомніла. Медея усміхнулась та промовила: «Ось тобі велика сила кохання!»…

День перший.

Її страшенно пекло усе тіло, наче хтось постійно лив окріп, не могла навіть підвестись з ліжка, ломило усі кістки, хотілося від болю рвати на собі волосся, але коли згадувала, що від цього біль буде ще нестерпнішим, затихала. Марія тихо терпіла страшні муки, тому що знала – винагорода уже близько.

День другий.

Біль стихла, але їжа так і не йшла до рота, лише цигарка та склянка портвейну; намагалася ходити по кімнаті, але більше нагадувала привида, що невтомно сновигав простором. На вулиці казився вересень, плювався навкруги червоним, жовтим, багряним, а люди думали, що він захворів на сухоти або лихоманку.

-                     Маріє, ти себе в могилу зведеш, - співчутливо сказала сусідка, - повертайся до життя.

-                     Нічого ти не розумієш.

Улюблений кіт, сизий, як попіл, тихо муркав на підвіконні і ловив сонних мух, в кутку кімнати плів собі хатину павучок, а Марія лежала нерухома на м’якому білому килимі і мовчки дивилася на сонячного зайчика, який вухом зачепився за люстру і ніяк не міг вивільнитися. Вона все ще чекала дива, та час плентався повільно, і немов стара-стара бабця, шпортався за кожну дрібницю на своєму шляху. Світ перевернувся: люди ходили на роботу,  діти училися, димів вересень в кущах калини і Марія чекала…

День третій

Цілий ранок сумно дивилася на свої обгризені нігті, а вони здавались їй маленькими понівеченими істотами, які також хотіли жити. Марія заплакала, стало шкода нігті, себе та кота; на люстрі все ще сидів сонячний зайчик, але здавалося, що і він вмирав…

Серце вже не витримувало шаленого тиску емоцій, знову приходив вечір, але він був німий та покірний, солодким його бачили інші люди, але не Марія.

День четвертий.

Він прийшов! Його молоде тіло пашіло міцністю та пружністю, кожен міліметр дихав великою силою життя, шкіра оксамитово натягувалась від кожного витонченого, виваженого, виміряного руху. Його вуста довго шукали притулку на її тілі і нарешті зупинилися на її вустах. Тепло вересневої ночі перетворилося на жар двох, злитих воєдино тіл, що знемагали від цієї невідомої розуму спеки. Вона тікала щосили від дійсності і з кожним його подихом біля свого серця божеволіла. Він прийшов до неї, він її кохав, а все решта було неважливим та несуттєвим. Ранок з'явився невчасно та нахабно, сонце заплакало золотими краплями і одна з них зупинилася на щоці в Марії. Дівчина прокинулась і зрозуміла – рай зник з останнім подихом ночі. Його не було поряд, дівчина провела рукою і відчула, що тепло, залишене ним у подарунок, все ще тут. Марія усміхнулась, вона завоювала головний приз.

День п’ятий.

Він сказав, що прийде ввечері, тому прожила цей день на одному подиху, на одному погляді на сонце, однією миттю, яка тремтіла від гарячого дихання.

Вечір зустрічала як нареченого, довго шукала нове вбрання в погляді, що чекав дива, великого земного дива. Час минав, повільно волочивши свої старечі втомлені ноги, але його не було…

Марія стояла на шляху, навколо неї вирувало місто, воно несло велику круговерть своїх проблем і кидало під ноги кожному перехожому. Марія боялася далі жити, боялася навіть дихати  з думкою, що її шалене кохання минуло. Ніч невпинно набиралася сили  у правічного міста, яке в її теплих обіймах засинало подібно немовляті.

На ноги дрібно впала скупа осіння роса, десь далеко за обрієм ховалося осіннє листя, яке ще намагалось повернути літо до життя. Дівчина сиділа і не відчувала, як навкруги зупинилось життя, щоб запитати як у неї справи…

День шостий.

Сьогодні помер сонячний зайчик, а його жовта душа все ще висіла, зачепившись за край люстри, чекаючи наступного літа. Кіт ліниво потягнувся на підвіконнику, насторожився і неквапом пішов до Маріїних рук, які вже 20 хвилин ліниво розмішували цукор в холодній каві. Кілька крапель пролилось на стіл і здавалось, що дощ увірвався до кімнати… Було безнадійно солоно залишатися на самоті, але вона була дуже рідною і не хотілося більше нічого, крім почувати себе малою, нікому не потрібною та страждати, нехай навіть за усе людство разом. Марія розуміла, що переможцем в цій грі залишалася лише відьма -  вона ж програла.

Місто народжувало ще одну ніч, яка була схожою на свою сестру – попередницю. Стихали далекі голоси, і починало говорити серце, спочатку воно монотонно повторювало одну і ту саму фразу: «Добити… добити… добити…» В такий момент воно насторожено тамувало свій хід і починало з новою силою, воно хвилювалося, звивалося, в грудях ставало замало місця і хотілося кричати. Та поволі все навколо замовкало, лише десь ліниво правічний місяць вимочував свої старі кістки в синяві нічного неба. Годинник тихенько шепотів історію нетлінного часу попелястому котові, який здавався Марії скоріше добрим духом, ніж твариною. І кіт його розумів – сидів, сперши свою волохату спину на старовинне дерево і розумно поглядав на циферблат. Наступила північ, важка темна тиша налягала на плечі теплим покривалом і змушувала голову все нижче схилятися до подушки, не спала лише Марія, вона не спала вже багато ночей, і втратила їм лік. А ночі, ніби сестри-близнючки, були всі однаково важкими та неспокійними…

В кутку кімнати одиноко блимала на світ своїм яскравим єдиним оком свічка. Марія стояла над горням з невідомою сумішшю і невиразно бурмотіла якісь слова, вона знову читала заклинання, наївно хотіла викликати ті почуття, які б ніколи не народились самостійно. Закликала усі сили, щоб розбудили німе почуття, яке важко народжувалось на цей світ з невимовними муками…

День сьомий.

У повітрі винувато літав вересень, шукаючи двері, через які до Ірію втекло літо. Та, не знайшовши їх, засмучено всідався на старому паркані, щоб жбурляти в перехожих сухим листям.

До будинку під’їхало авто, Марія прожогом вилетіла та вскочила до салону. Це був він. Але не такий як завжди, обличчя сірого, непривітного кольору слугувало обкладинкою для замучених, колись красивих, зелених очей. Марія щебетала, як пташка, світилася щастям, і не знаходила в тісному купе місця.

А він мовчав, дорога бігла швидко-швидко, вдаряючись шаленістю в осінь. Дівчина притулилася до його плеча і, нарешті, відчула себе щасливою. В ту саму мить він повернувся до Марії, довго дивився їй в очі і …  різко повернув кермо вправо…

День восьмий.

Медея сиділа на лавці та примруживши  око дивилася на сонце, яке з останніх сил намагалося нагріти осінню землю. Навколо було пусто, лише невідома маленька пташка співала свою сумну мелодію. На мармурову плиту впав листочок, відьма нахилилася, щоб його забрати та промовила: « Не заважай їм спочивати, нарешті вони разом назавжди…»

Спадав духмяний осінній вечір, напоєний попелищами людських турбот та буднів. А одинока душа Марії гралася в піжмурки із золотооким вереснем, що так довго боявся самотності…