- Ти не повинна мене чекати.
Чекати - це жахливо.
(вона похитала головою.)
-Тобі цього не зрозуміти, Роббі. Найжахливіше, коли нема чого або кого чекати.
Е. М. Ремарк «Три товариші»
(вона похитала головою.)
-Тобі цього не зрозуміти, Роббі. Найжахливіше, коли нема чого або кого чекати.
Е. М. Ремарк «Три товариші»
Одного
разу я звідси втечу. Далеко – на іншу вулицю, в інше місто, в іншу країну.
Залишу все і втечу. Ні, залишу не все. Бога візьму з собою. Без Бога не можна.
Без Бога нічого не має сенсу…
Заведу собі кота або два. Я завжди мріяла про кота. Хай
навіть старого та облізлого, але свого кота. В дитинстві у мене був кіт,
багато, я їх любила – вони пухнасті, незалежні та вони ніколи не зраджують. Але
мені, тридцятилітній, кота не дозволяють заводити, бо він подре шпалери. Все!
Крапка! Аргументи закінчилися…
А ще куплю собі шовкові простирадла, бо, кажуть, що це
по-багатому. Я памʼятаю, як одного дня мріяла, що хочу бути багатою та потім
відпустило, аж до сьогодні… Та тю, я куплю їх просто так, мені подобається, як
душними літніми ночами, вони холодні, як зима і в цьому є щось загадкове.
Поєднуючи непоєднуване.
Перефарбуюсь в брюнетку і зроблю коротку зачіску. Набʼю тату – ластівку або табун ластівок. І
байдуже, що всі будуть говорити, ніби то я в старості буду прибацаною бабцею з
тату. Я дозволю внукам, щоб вони розмальовували мої тату, як
книжки-розмальовки, і їм забавка і я завжди буду при обновці.
У моєму місті не буде людей, будуть рідні, друзі, близькі,
знайомі, кохані і коханці. І, обовʼязково, будуть гори. Може, навіть, і
цілих дві – високі, вкриті смереками та ялинами. Я люблю гори, вони схожі на
старих, згорблених літами, дідусів, які вже не одну тисячу років живуть на
нашій планеті. Уявіть, скільки вони всього знають! Гори хороші, вони близько до
Бога…